©
1. "Русские, хоть и не всегда, но по большей части жили в мире с соседними народами", - вот как, откуда же взялась империя Российская? До Тихого океана и до Кушки? Разве на пустых пространствах она утверждалась? (Это Баткин, процитировав Лихачева, задает соответствующие вопросы).
2. Неужто в 1980г. станем умиляться знаменитому бесконечному русскому терпению? (...).
Забудем то, что лучшие русские люди так ясно понимали , начиная с Радищева, - именно на подвижническом , покорном и святом простонародном идеале простояла так долго - непоправимо долго - гнусная монархия? (...)Забудем ли давно известную исттину, что в немалой степени именно крепостничество и самодержавие - а не любимые нами широкие дали и плавные реки - полтыщи лет воспитывали "русское" и полтыщи лет "русское" служило подножием рабству, хамству и насилию?
3. И они не умещаются в понимание "русского" у Д.С. не потому, что автор не видит в истории российской и даже в русском характере дурного, - нет, конечно, видит, - а потому, что не желает признавать, в отличие от Радищева и Герцена, внутренней сращенности этого дурного с тем, чем ему хочется только восхищаться (и что действительно заслуживает восхищения).
4. И вот деревня, вчера только переселившаяся в город, не знакома с уважением ко всякой встречной личности, и в городской толпе , не цивилизованной, как в Западной Европе, столетиями развития городских свобод, личных начал, демократической борьбы и проч., - в русской толпе никто не застрахован от мгновенного и тяжкого оскорбления по пустячному поводу. (...) Это незнание личного достоинства - разве никак исторически не связано с древней формой приветливого речения "доченька"? (Ранее Баткин с иронией констатирует, что "сынок, "батя", "мамаша" - вот сразу и глубинно-русское).
5. Что не ложится в прекраснодушную схему, то и не истинно русское, в ту сторону нам всматриваться незачем. (...) Вот такой способ думать. Далее Баткин пишет, что этот путь уклонения от некритического и надысторического подхода к "русскому" - это дорога к национализму".
6. Звездой и капитаном "русскости" выступает у Лихачева Пушкин. Баткин: "Пушкину, чтобы прийти к "открытию русской природы" , понадобилось "из регулярного лицейского сада" перейти "в его парковую часть, а затем в русскую деревню", в "чисто русский ландшафт Михайловского и Тригорского", ухоженный псковичами "со времен княгини Ольги, а то и раньше, то есть за целую тысячу лет".
Далеко не случайно Д.С. выводит русскую природу Михайловского, русскую природу как факт культурного сознания Пушкина из времен княгини Ольги. (...) То есть из тех времен, когда никакой русской национальности, как известно, еще не было, ...или, на лучший случай, из русского средневековья, когда не было еще русской нации. (...) Это значит, что "русскость" тем отчетливей, чем дальше мы заглядываем в допетровские времена, и, следовательно, тем больше расплывается , чем ближе дело подходит к нашим временам.
7. (...) ныне люди самых разных направлений сходятся в жажде предлежащего, готового, неизменного, гарантирующего им истину извне, будь то Бог, или Национальное, или Нравственность. Далее, не в моде нынче "научность", "рационализм", вообще ум, а в моде "душа", "духовность", "доброта", точнее, всякая нравоучительность на эти темы (...). Русскость по Лихачеву, пишет Баткин, это для людей, желающих прислониться к "чему-то вечному и внепроблемному, к таким "непреходящим" ценностям, которые избавили бы от необходимости вырабатывать, что всегда рискованно и мучительно, собственные и новые ценности, (...)".
8. Русское есть особое отношение между русским и европейским, дает Баткин и позитивное определение в своей 20-ти страничной критике, но завершает ее так:
9. Акакий Акакиевич купил шинель, пусть и не импортную, а то и добыл в столичной командировке несколько батонов вареной колбасы по 2.90 да вермишели - "лишь бы не было войны"; "идеал всепрощения" помогает жить в хате с краю, да и с европеизмом интеллигенции дело обстоит не шибко отрадно...
10. В конце этих заметок Баткин призывает верить "в критический разум, эту единственную онтологическую привилегию человека".
В 1991г., публикуя эти заметки, Л.М.Баткин еще оставался оптимистом. Вот что он писал в предварительных пояснениях к републикации: "Проблема соотношения России и Европы, очевидно, останется, но со временем утратит болезненность. Мы неминуемо изменимся. Пройдут десятилетия, и о "русском" уже не придет в голову писать то, что писал Лихачёв, и мои возражения тоже станут излишними, обветшалыми.
Ведь не всегда же в этой стране все споры будут ходить по кругу, как тощая кляча вокруг водочерпалки".
---
Леонід Михайлович Баткин (1932, Харків — 2016) — російський історик, літературознавець, культуролог, педагог, громадський діяч.
1955 — закінчив історичний факультет Харківського державного університету.
1959 — кандидат історичних наук, тема дисертації: «Данте та політична боротьба у Флоренції кінця XIII — початку XIV століть».
1992 — доктор історичних наук, за сукупністю робіт на тему «Італійське відродження як історичний тип культури».
Наукова та педагогічна діяльність
В 1956 — 1967 — викладач, доцент Харківського інституту мистецтв, звільнений за «грубі ідеологічні помилки», в тому числі за «пропаганду чистого мистецтва та формалізму». В радянський період йому не дозволили захистити докторську дисертацію.
З 1968 працював в Інституті загальної історії АН СРСР: старший науковий співробітник, з 1992 — провідний науковий співробітник.
З 1992, одночасно, головний науковий співробітник Інституту вищих гуманітарних досліджень Російського державного гуманітарного університету (РДГУ). член Вченої ради РДГУ. Член міжнародної редакційної ради журналу Arbor Mundi («Світове древо»), що видається в РДГУ.
Фахівець з історії та теорії культури, головним чином італійського Відродження. Напрями наукових досліджень — італійське Відродження як особливий тип культури; характер і межі особистої самосвідомості в європейській історії культури; методологія вивчення індивідуальних та унікальних явищ в історії культури.
Дійсний член Американської академії з вивчення Відродження. Лауреат премії з культури за 1989 Ради міністрів Італійської республіки (за книгу про Леонардо да Вінчі).
Громадська діяльність
У 1979 був учасником саміздатского літературного альманаху «Метрополь».
У 1988 — 1991 був одним з керівників клубу «Московська Трибуна».
В 1990 — 1992 брав участь у діяльності руху «Демократична Росія». У травні 2010 підписав звернення російської опозиції «Путін має піти».
Дотримувався ліберальних політичних поглядів.
Бібліографія:
Данте и его время: Поэт и политика. М.: Наука, 1965. Изд. на ит. яз.: 1970, 1979.
Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления / Отв. ред. проф. М. В. Алпатов. — М.: Наука, 1978. — 200, [8] с. — (Из истории мировой культуры). — 37 500 экз. (Издание на итальянском языке 1990)
Leonardo da Vinci. Bari: Laterza, 1988.
Сон разума. О социально-культурных масштабах личности Сталина.//"Знание-сила", №№3,4, 1989
Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. М.: Наука, 1989.
Леонардо да Винчи и особенности ренессансного творческого мышления. М.: Искусство, 1990.
Возобновление истории: Размышления о политике и культуре. М.: Московский рабочий, 1991.
«Не мечтайте о себе»: О культурно-историческом смысле «я» в «Исповеди» бл. Августина. М.: РГГУ, 1993.
Пристрастия: Избранные эссе и статьи о культуре. М.: ТОО «Курсив-А», 1994.
Петрарка на острие собственного пера: Авторское самосознание в письмах поэта. М.: РГГУ, 1995.
Итальянское возрождение: Проблемы и люди. М.: Изд-во РГГУ, 1995.
Тридцать третья буква: Заметки читателя на полях стихов Иосифа Бродского. М.: РГГУ, 1997.
Европейский человек наедине с собой. Очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосознания: Августин. Абеляр. Элоиза. Петрарка. Лоренцо Великолепный. Макьявелли. М.: РГГУ, 2000.
Личность и страсти Жан-Жака Руссо. М.: РГГУ, 2012.
============
Дмитро́ Сергі́йович Лихачо́в (1906, Санкт-Петербург — 1999) — радянський і російський філолог, історик, текстолог, академік АН СРСР, потім РАН.
Автор фундаментальних праць присвячених історії давньоруської літератури, текстології.
Походить з родини старообрядців. За царату навчався в гімназії, потім в реальному училищі К. Мая, потім в радянській школі імені Л. Лентовської, яку значно пізніше перейменують у його честь.
Студент Ленінградського державного університету, факультет суспільних наук, романо-німецька і російсько-слов'янська секція до 1928 р. Брав участь у напівжартівливій студентській «Космічній академії наук», де зробив доповідь про небажаність зміни Леніном старої російської орфографії, «ворогом Церкви Христової і народу російського». Університет давно був під пильним наглядом ЧК. Жартівливої доповіді було достатньо для арешту 22 -річного студента 8 лютого 1928 р. і заслання в Соловецький табір особливого призначення (як політв'язень, тобто найгірша з категорій в'язнів).
Дивом уник розстрілу, що провели в концтаборі на честь ювілейних роковин більшовицького перевороту 1917 року.
Був звільнений у листопаді 1931 року з переведенням на будівництво Біломоро-Балтійського каналу. Як ударник праці звільнений 1932 року.
1932-1934 рр. — літературний редактор Соцекгіза, потім коректор друкарні «Комінтерн» (Ленинград). Перейшов на працю у видавництво Академії наук СРСР, Ленінградське відділення.
1935 р. — узяв шлюб з З. Макаровою. Мав двох дочок-близнюків.
1936 р. — за клопотанням президента Академії наук Карпинського, з Лихачова зняли судимість.
1938—1954 рр. — науковий співробітник Інституту російської літератури АН СРСР в Ленінграді. Кандидат філологічних наук з 1941 року. У 1942 р. евакуйований з родиною з блокадного Ленінграда.
1946-1953 рр. — доцент, з 1951 р. професор Ленінградського державного університету. З 1947 р. доктор філологічних наук. 1948—1999 рр — член Наукової ради Інституту російської літератури АН СРСР.
1952 р. як член редколегії отримав Сталінську премію другої ступіні за накову книгу «Історія культури Стародавньої Руси», Т 2. З 1953 р. обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР.
1970 р. — обрання дійсним членом Акадмії наук СРСР.
Помер 30 вересня 1999 року в Петербурзі.
Бібліографія (неповна)
1945 — «Национальное самосознание Древней Руси»
1945 — «Новгород Великий»
1946 — «Культура Руси эпохи образования Русского национального государства. (Конец XIV-начало XVI в.)»
1947 — «Русские летописи и их культурно-историческое значение»
1952 — «Возникновение русской литературы»
1958 — «Человек в литературе Древней Руси»
1962 — «Текстология: На материале русской литературы Х — XVII вв»
1962 — «Культура Руси времени Андрея Рублева и Епифания Премудрого (конец XIV — начало XV в.)»
1971 — «Художественное наследие Древней Руси и современность»
1973 — «Развитие русской литературы Х — XVII вв.: Эпохи и стили»
1975 — «Великое наследие: Классические произведения литературы Древней Руси»
1978 — «Слово о полку Игореве» и культура его времени"
1981 — «Литература — реальность — литература»
1982 — «Поэзия садов: К семантике садово-парковых стилей»
1983 — «Земля родная»—М.,Просвещение, 256 с., 250 тис. пр., т. п., А5, іл., передм., рекоменд. літ., зміст., 2 види паліт.:5 і 7.
1985 — «Прошлое — будущему: Статьи и очерки»
1985 — «Письма о добром и прекрасном»
1986 — «Исследования по древнерусской литературе»
1987 — «Великий путь: Становление русской литературы XI — XVII вв.»
1989 — «Заметки и наблюдения: Из записных книжек разных лет»
1989 — «О филологии»
1990 — «Школа на Васильевском: Книга для учителя»
1991 — «Я вспоминаю»
1991 — «Книга беспокойств»
1992 — «Русское искусство от древности до авангарда»
1993 — «Статьи ранних лет»
1993 — «Великая Русь: История и художественная культура X—XVII века» — у співпраці з Г. К. Вагнер, Г. І. Вздорнов та Р. Г. Скринніков.
1996 — «Очерки по философии художественного творчества»
1997 — «Об интеллигенции: Сборник статей»
1998 — «Слово о полку Игореве и культура его времени. Работы последних лет»
1010