© festival-avignon.com
Вісімдесятий Авіньйонський фестиваль, що проходить із 4 до 25 липня, пропонує не підбиття підсумків, а низку незручних запитань — про смерть, насильство, пам’ять, політичну відповідальність і здатність мистецтва діяти в час суспільної тривоги. Цей підхід закладено вже в девізі ювілейного фестивалю — «Під прапором питань» (Sous le drapeau des questions). У програмі заявлено 47 вистав, 64 % із яких створювали спеціально для фестивалю. Запрошеною мовою вперше стала корейська, а культура Південної Кореї — одним із головних напрямів цьогорічної програми. На середині фестивальної дистанції вже можна говорити про кілька виразних тенденцій. Критики прихильніше сприймають постановки, у яких політичне або філософське питання виростає з акторської присутності, людських стосунків і сценічного образу. Там, де вистава починає надто докладно пояснювати власний задум, навіть сильна концепція ризикує перетворитися на театральну декларацію.
festival-avignon.com
Однією з найпереконливіших постановок початку фестивалю стала вистава Тіфен Рафф’є «Відсутня присутність, або Химери країни Морсан» (L’Hors-présence ou Chimères du pays de Morsan). В основі постановки — історія родини, яка зібралася біля жінки, що проживає останні години свого життя. Проте Рафф’є уникає мелодраматичної розповіді про прощання. Її цікавить, як сучасна людина реагує на вмирання, залежність від чужої допомоги та поступову втрату контролю над власним тілом. Оглядач Télérama Кіліан Орен називає виставу органічним і глибоко людяним дослідженням кінця життя. Водночас він зауважує, що літературні й міфологічні нашарування іноді перевантажують постановку та відвертають увагу від її найсильнішої лінії — фізичної присутності людини перед смертю. Театральна оглядачка Le Monde Сандрін Бланшар також наголошує, що вистава змушує глядача зіткнутися з темою смерті, яку сучасне суспільство часто намагається витіснити.
Christophe Raynaud de Lage / Festival d'Avignon
Іншу емоційну тональність пропонує «Мій брат» Франсуа та Крістіана Ґремо. Це автобіографічна вистава про двох братів, один із яких є глухим. Словесна мова тут співіснує з мовою жестів, а серйозність теми — з гумором і самоіронією. Сандрін Бланшар у Le Monde звертає увагу на простоту постановки, делікатність виконавців і відсутність сентиментального тиску. Історія про глухоту не перетворюється на дидактичну виставу про інвалідність. Натомість Франсуа та Крістіана Ґремо показують, як близькість між людьми може змінювати усталені правила спілкування.
Christophe Raynaud de Lage / Festival d'Avignon
Серед постановок, зосереджених на смерті, травмі й насильстві, п’ятигодинна вистава бельгійського колективу tg STAN «1, 2, 3 Poquelin» стала нагадуванням про театр як простір колективної гри. Оглядач Кіліан Орен пише, що колектив не намагається осучаснити Мольєра за допомогою зовнішніх ефектів. Актори розбирають його п’єси, поєднують різні тексти й повертають на сцену їхню початкову енергію — грубу, смішну й соціально небезпечну. За комічними ситуаціями знову проступають лицемірство, майнова нерівність, сімейний примус і боротьба за владу. Редактор видання Sceneweb Венсан Буке відзначає точність драматургічної конструкції та заразливу насолоду від гри.
Christophe Raynaud de Lage / Festival d'Avignon
Однією з найделікатніших постановок, пов’язаних із корейською програмою, стала робота Дарії Дефлоріан «Який страшний біль — кохання» (Che dolore terribile è l’amore). Її створено за мотивами роману Хан Канг Impossibles Adieux 2021 року. Вистава звертається до пам’яті про масові вбивства на острові Чеджу, державне насильство та мовчання, яке десятиліттями оточувало цю трагедію. Проте режисерка уникає історичної реконструкції. Минуле повертається через уривки розмов, голоси, тіні та непевні родинні спогади. Критик Венсан Буке описує цю роботу як театр мінімальних засобів, здатний говорити про великі історичні катастрофи без видовищної експлуатації страждання. На його думку, сила постановки полягає в сумніві, стриманості та майже фізичній делікатності, з якою вона наближається до чужого болю. Оглядач Le Monde Жоель Гайо також відзначає, що Дефлоріан досліджує жах без прямолінійного тиску на глядача. Історичне насильство тут не демонструють — йому дозволяють поступово проступити крізь людські голоси.
Christophe Raynaud de Lage / Festival d'Avignon
Однією з вистав, які найбільше розділили критиків, «Траур личить Електрі» (Le deuil sied à Électre), здійснена Гвенелем Мореном. Критикиня Télérama високо оцінює мінімалістичний підхід режисера. Відмова від складних декорацій і костюмної видовищності, на її думку, оголює структуру родинної трагедії та повертає увагу до тексту й акторів. Натомість Венсан Буке бачить у постановці суперечність. Психологічна драматургія Юджина О’Ніла (1888–1953), на його думку, погано поєднується з театром Гвенеля Морена, який зазвичай руйнує психологічні пояснення й залишає персонажів майже без захисного шару. Там, де одна критикиня бачить очищення тексту, інший критик помічає втрату режисерської радикальності. Ця розбіжність показує, наскільки крихкою може бути сценічна аскеза: вона або відкриває драму, або залишає її без необхідного внутрішнього напруження.
72