©
Ми знімали фільм «Важке братерство» про союз Пілсудського і Петлюри та їхню спільну боротьбу проти російських більшовиків у 1920 році. Щоправда, це було вже через кілька років після розпаду Радянського Союзу - 1997 рік - але нікому не було діла до того, щоб знімати такий фільм у вільній Польщі, якою, до речі, знову правили комуністи з Кваснєвським на чолі, чи в самоврядній Україні, де президентом також був колишній комуністичний апаратник Кучма.
І, мабуть, його взагалі не було б зроблено, якби не рішучість і кмітливість мого продюсера. Це був не хто інший, як Мирослав Хоєцький, легендарна постать, старша за мене лише на п'ять років, з доробком, який могли б розділити кілька активних антикомуністичних опозиціонерів: Він був членом Комітету захисту робітників у 1976 році, засновником найбільшого підпільного професійного видавництва, вільного від комуністичної цензури, Незалежного видавництва «NOWa» у 1977 році, а також засновником щомісячника «Контакт» у Парижі під час еміграції «Солідарності», який він перетворив на процвітаючу кіностудію після повернення до Польщі в 1990 році.
У той час Мірек, нині консерватор і правий, дотримувався так званих ліберальних поглядів, внаслідок чого його поважали і любили всі політичні партії, навіть посткомуністичні, - чи то завдяки його прекрасному характеру і неймовірній особистій чарівності? Так чи інакше, рекомендацію на мій фільм він отримав від ще більш легендарного редактора Ґедройця, з яким тісно співпрацював в еміграції.
У будь-якому разі, він отримав рекомендацію щодо мого фільму від ще більш легендарного редактора Ґедройця, з яким тісно співпрацював в еміграції.
Сам Гедройц також з'явився перед моєю камерою, чудово розповідаючи про Петлюру, але також зробивши дуже суперечливу заяву про те, що українська незалежність є важливішою для Польщі, ніж членство в НАТО, що розлютило мого головного оповідача, великого експерта з цього питання Тадеуша Ольшанського.
Але перш ніж це сталося, обидва канали TVP відмовилися як від участі у виробництві, так і від подальшої трансляції фільму. Тоді Мірек звернувся до Квача, який на той час палко вдавав, що дуже зацікавлений у зміцненні зв'язків з Україною, і ми отримали неперевершений козир - протекцію президента Польщі.
Насправді це сталося завдяки чиновнику з його адміністрації Яцеку Ключковському, який, хоча сам не був комуністом, дружив з Квачею ще з часів їхньої спільної роботи в тижневику «etc.». і супроводжував його на всіх щаблях кар'єри, сам дослужився до посади радника президента і керівника його команди публічних виступів, тобто писав промови глави держави, а в 1996-2004 роках був членом Консультативного комітету президентів Польщі та України. Пізніше він був - безумовно, не найгіршим - послом в Україні. Історик за освітою, який за кілька років роботи в Києві в польській компанії встиг пізнати і полюбити справжню Україну, він щиро підтримав наші зусилля і переконав Квачу покровительствувати фільму.
І ось одного чудового дня в офісі «Студії Контакт» пролунали телефонні дзвінки від керівників обох основних програм телеканалу TVP, які зразу ж заявили про свою готовність стати ко-продюсерами нашого фільму! Мірек вибрав пропозицію «цариці» Ніни Терентьєв, яка повністю відповідає за «Два», через набагато кращі фінансові умови, ніж у режисера «Першого», якому вона запропонувала підлизатися до свого коханого Квача.
Тут я повинен, просто зобов'язаний, подякувати небу за продюсерів, з якими мені пощастило протягом усієї моєї кінокар'єри - за 40 років професійної роботи мені доводилося мати справу виключно з людьми, які є одночасно і високопрофесійними, і добрими до режисера. Зізнаюся, я завжди це цінував, але після розповідей моїх колег про битви зі злісними і, що не менш важливо, тупими керівниками, які приймають рішення, я хотів би низько вклонитися тим, хто завжди і в усьому підтримував мене, ніколи не намагався тиснути на мене, щоб я робив не те, що хотів, і, що найголовніше, виявляв до мене величезну довіру, після підписання контракту ні в що не втручаючись і захищаючи від моїх ворогів.
---
Анатолій Курносов (експерт Центру політичних студій «Доктрина» у сфері українсько-польських відносин та проблем безпеки):
Наведу декілька цитат з фільму. Висновки про паралелі та відмінності тодішньої і нинішньої ситуації запрошую робити самостійно.
Юзеф Пілсудський: «я переконаний, що російські Совіти будуть намагатися атакувати Польщу. Незважаючи на те, яким буде їх уряд, Росія є затято імперіалістична. Їх напад на Польщу залежить у першу чергу від українського питання. Вони мусять отримати припаси і постачання з багатої України. Якщо справа України вирішиться на їхню користь, вони підуть на Польщу».
Симон Петлюра: «ми повинні бути в дружбі чи ворожнечі з поляками, ми не можемо бути нейтральними щодо них. Я вибрав першу концепцію, тому що для другої у нас нічого немає. Я не знаю, чи в Польщі враховують перспективи завтрашнього дня чи просто використовують статус кво. Якщо останнє, то це погано для нас і погано закінчиться для Польщі, хоча й не відразу. Може статися, що господарями ситуації стануть більшовики. І тоді ніяка Антанта нічого не зможе зробити».
Тим часом Антанта однозначно вороже ставилася до визволення України з-під влади російських більшовиків, все ще роблячи ставку на Росію як єдиного партнера Заходу.
Проф. Норман Девіс: «наприклад, Ллойд Джордж та інші дотримувалися точки зору, що більшовизм є тимчасовим, це такий фанатичний рух. Це пройде за кілька років, але для цього треба за всяку ціну зберегти цілісність Росії. Ллойд Джордж чекав моменту, коли впаде більшовицький уряд, тоді прийдуть демократи і все владнається, але, звичайно, без України».
Д-р Віктор Голубко: «влітку 1920 року саме тут, у Кам’янці-Подільському, вирішувалася доля Європи. Після відступу українських і польських військ з Києва українська армія обороняла Кам’янець-Подільський і зайняла лінію до Дністра. Польська армія під натиском Кінної армії Будьонного відступила на захід до Львова і далі до Варшави. Євген Коновалець, полковник Українських Січових Стрільців, у цей критичний момент звернувся до Симона Петлюри з пропозицією відійти в Карпати, створити там плацдарм і дати більшовикам проникнути вглиб Європи. Проте Петлюра, вважаючи недостойним розривати союзу з Польщею, відхилив цю пропозицію».
Розгрому основних радянських сил сприяло зупинення Червоної армії Будьонного, котрий зазнав поразки біля Замостя, яке обороняли українці. Водночас під тиском Заходу проходили мирні переговори з більшовиками.
Проф. Норман Девіс: «Західний світ масово поширював радянську пропаганду. Мені було дуже важко переконати своїх колег, що війна з радянською Росією почалася в 1919 році, а не через напад Пілсудського на Київ. І що Київ все-таки не був у складі Росії. Київ був столицею України в 1920 році, окупованій росіянами. Проте влітку 1920 року в Лондоні відбувалися акції під гаслом «Руки геть від Росії!». Внаслідок цього британські та німецькі докери затримували постачання для польської армії, а чеські залізничники перекрили наземні шляхи. В результаті мирних переговорів з більшовиками переможний польський контрнаступ зупинився лише за 150 км від Києва… Ленін, який вважав війну з Польщею дуже важкою поразкою, досягнутий у Ризі мир оцінив як серйозну перемогу. Союзна українська армія залишилася наодинці з більшовиками».
Ідея союзу відродилася лише після падіння комунізму, коли повністю суверенна Польща першою визнала незалежну Україну в 1991 році.
Засновник часопису «Kultura» Єжи Ґедройць: «існування незалежної України є умовою нашої незалежності. Для нас незалежна Україна, без перебільшення, набагато важливіша за вступ Польщі в НАТО».
366