© Єфрем Лукацький
Ми були знайомі. Я чув безліч версій його вбивства, але так склалося, що опинився близько до тих подій. На моїй фотографії, зробленій під час арешту групи бандюків, які вимагали гроші за життя людини, — у білій куртці — капітан міліції щойно створеного відділу боротьби з організованою злочинністю Ігор Гончаров. Його портрет висів на дошці пошани Печерського РВВС: обличчя успішного сищика. Київський ВБОЗ, де майже з перших днів заснування я проводив багато часу та знайшов друзів, я бував часто. Навіть Новий рік у дуже маленькій компанії я зустрічав на кухні голови управління, легендарного генерала Миколи Піддубного. У підрозділі були кращі, у майбутньому їхні долі склалися по-різному: хтось спився, хтось пішов до російських спецслужб та у бізнес, один став міністром оборони, а інший — головним підозрюваним у справі з діоксином, яким отруїли Ющенка. Так сталося, що у мене склалися дружні стосунки з Ігорем Гончаровим. Нам завжди було цікаво спілкуватися. Гончаров болісно сприйняв розвал СРСР, не приховував зневаги до корумпованої влади в Москві та Києві. У жовтні 1993-го він зі зброєю захищав парламент у Москві й відходив каналізаційними шахтами. Пізніше він із сміхом показував мені орієнтування на його розшук, розіслане по всій Росії. З початком війни в Чечні влада в Росії перейшла до КДБ. Українська міліція залишалася прив’язаною до Москви: закриті бази, дані автоматично стікали в «центр» — уже до ФСБ. Ігор натякав на контакти у Москві, ставав обережним. Між нами не було закритих тем, тільки його очі змінювалися, коли заходила мова про вбивство Гетьмана чи загибель Чорновола. Якось кинув:
— Вбивця Гетьмана був у жіночому одязі. А з Чорноволом… є технології.
На початку 2000-го генерал Євген Марчук, у радянські часи голова КДБ України, почав створювати Національне бюро розслідувань. Набирав кращих. Серед перших співробітників був і Гончаров — збирав інформацію, виконував делікатні завдання, готував основу для майбутнього НБР з найкращих силовиків. У той час тривав другий термін Президента Кучми. Питання наступника висіло в повітрі. Один із головних претендентів — міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Я бачив його часто, і він не приховував амбіцій. Сильний, вольовий, він знищив вуличний рекет, але це була окрема історія. Далі — зі слів Гончарова. Серпень 2000 року. Голова офісу розповів президентові, що журналіст Ґонґадзе звинувачує його, його сім’ю та оточення в корупції. Не було підкреслено, що звинувачення були на сторінках інтернет-видання, створеного лише два місяці тому і майже невідомого в Україні. Чому він про це доповів — є різні думки. Я притримаюсь французької мудрості — шерше ля фам. Кучма доручив міністру Кравченку з’ясувати, хто фінансує проєкт. Той віддав наказ начальнику зовнішнього спостереження Пукачу. Але стеження виявилося грубим. Георгій побачив, що за ним слідкують, і написав заяву Генеральному прокурору, навіть указав номери машин. Прокурор розповів президентові про лист Георгія. Реакція Кучми: «Професіонали, блядь, навіть слідкувати не вміють» — та вилаяв Кравченка. Що казав після цього міністр Пукачу, можна тільки здогадуватися. Але реакція генерала була як у людини, якій влада дала можливість вирішувати долі людей на свій розсуд. Він задушив журналіста в машині. Не буду розповідати деталі. До чого вони не були готові — це до того, що суспільство змінилося, журналісти підняли галас. Спікер парламенту Мороз, у якого були президентські амбіції, і я впевнений, що він володів якоюсь інформацією, підтримав журналістів. Влада не чекала такого резонансу. Почалися відверті фальсифікації. Прокурор Потебенько з трибуни парламенту заявляв: «Ґонґадзе живий, його бачили у Львові». За словами Гончарова, РНБО доручило йому тихенько розібратися, що сталося насправді. Через кілька днів ми зустрілися, він виглядав виснаженим:
— Вони навіть не помили машину, яка стояла у дворі МВС, від крові, — повторював.
Він записав на камеру свідчення одного з поліцейських, хто брав участь у вбивстві Георгія. Ця касета стала головною проблемою для керівників МВС, про неї казав Марчук, але вона зникла й так і не стала головним доказом. Далі Ігор зробив так, щоб тіло «випадково» знайшли у Таращанському лісі. Але ще раніше, спілкуючись з Ігорем, було помітно, що він став іншим. Він натякав, що не тільки НБР, а ще й тісно пов’язаний з ФСБ Росії. Я думав, що це він наводить туман — він любив таке робити, — та не ставився до цього серйозно. Пам’ятаю, як Марчук потрапив в автомобільну аварію, він ішов до нього в лікарню і зі сміхом повідомив, що не треба було занадто відриватися Кириличу від Москви. Я бачив, що Гончаров виконує делікатні справи, але те, що він почав вбивати, я не знав. Серед жертв були ті, хто образив його сім’ю, і те, як він це робив, показувало, що він отримував задоволення. Допомагали йому інформатори з тюремним минулим. Так стало відомо поліції про вбивства. Його затримали, і тоді з’ясувалося, що це той, хто має касету «зізнання мента» у справі Ґонґадзе. Ця касета — головний доказ участі поліції у вбивстві Ґонґадзе. Як розповідав мені офіцер поліції, його катували, вимагаючи віддати касету. Потім навіть були засуджені наглядачі тюрми за ці катування. 1 серпня 2003-го він помер у лікарні швидкої допомоги після вечірнього візиту, як мені сказали, Марчука. Патологоанатом звернув увагу на шви від операцій, які робили Гончарову, але були тільки шви — операцій не було. Того ж дня тіло поспіхом кремували. Слідчий казав, що бачив його мертвим. А мені й досі здається: десь у Ростові Ігор читає цей текст. Справа Ґонґадзе зруйнувала президентські амбіції Кравченка. Кучма звільнив його з поліції та відправив подалі з Києва. Проєкт НБР був закритий, а Марчука зробили міністром оборони нікому не потрібної армії. Москва використала ситуацію, щоб дискредитувати Кучму в очах західних країн та закрити намагання увійти до Євросоюзу. Далі з’явилися знамениті плівки. Офіційне розкриття справи Ґонґадзе відрапортував прокурор Святослав Піскун, не згадавши, що ключові матеріали ґрунтувалися на записках Гончарова. А 4 березня 2005-го колишній міністр МВС Юрій Кравченко отримав два постріли в голову. Слідство назвало це самогубством. Можливо, колись про ці події напишуть книгу та знімуть серіал, повний інтриг, загадок та гри секретних служб. Читачів прошу розуміти, що я можу помилятися, бути обманутим та не мати точної інформації. Сприймайте це як версію.
Єфрем Лукацький
1753