©
Альфред Розенберг (1893-1946)
19 травня 1943 року в Ставці фюрера відбулася зустріч Адольфа Гітлера, Альфреда Розенберга та Еріха Коха. Це була друга зустріч цих трьох осіб, пов’язана з гострим системним конфліктом навколо методів управління окупованою Україною.
Міністр окупованих східних територій Розенберг вимагав усунення або обмеження автономії рейхскомісара України Коха. Кох, спираючись на підтримку Мартіна Бормана, проводив надзвичайно жорстоку політику викачування ресурсів і тотального придушення населення.
Перебуваючи в стані адміністративного клінчу, Розенберг звинувачував Коха в саботажі розпоряджень міністерства, руйнуванні системи освіти та надмірному насильстві, яке лише розпалювало потужний партизанський рух. Кох, у свою чергу, стверджував, що «м'який» курс Розенберга зірве постачання продовольства та робочої сили (остарбайтерів) для потреб Рейху. Гітлер виступив арбітром у їхній суперечці.
Підсумком зустрічі стала абсолютна поразка Розенберга і підтвердження повноважень Коха. Гітлер прямо заявив, що східні території слід розглядати виключно як колоніальну базу. Інша позиція не мала шансів на успіх з багатьох фундаментальних причин, головна з яких полягає в слідуванні концепції «життєвого простору» (Lebensraum) на Сході (сформульована Гітлером ще в 1920-х роках, базувалася на расовій ієрархії). Позиція Розенберга (загравання з місцевим націоналізмом заради створення буферних квазі-держав проти Москви) докорінно суперечила генеральній меті Гітлера - перетворити Україну на сировинний придаток і німецьку колонію.
Свою вагу мало й те, що після поразки під Сталінградом нацистська Німеччина перейшла до тотальної війни. Гітлера не цікавили довгострокові політичні перспективи Розенберга. Йому були потрібні негайні результати: хліб, вугілля, метал і раби. Кох гарантував це насильством, а Розенберга він та К сприймали як відірваного від реальності теоретика.
Окрім усього переліченого, варто брати до уваги той факт, що за спиною жорсткого Коха стояли найвпливовіші люди Рейху — Мартін Борман і Герман Герінг. Вони регулярно доповідали Гітлеру, що Розенберг «виявляє слабкість». Розенберг, незважаючи на свій статус головного ідеолога партії, був вкрай слабким адміністратором і не мав реальної ваги в Ставці.
Гітлер завжди віддавав перевагу радикальним, жорстоким методам вирішення питань, вважаючи компроміси ознакою занепаду. Окупаційна доктрина передбачала, що слов'янське населення повинно вміти читати лише дорожні знаки. Ініціативи Розенберга щодо відкриття українських шкіл та університетів викликали у Гітлера лише роздратування:
«Рейх жодним чином не зацікавлений у збереженні цього марного [українського] народу. Нехай вони вимруть, як тубільці Мадагаскару... Право жити нашими рабами теж треба заслужити [...]».
Кох також висловлювався максимально жорстко: «Українським дітям не потрібні школи. Те, чого вони повинні навчитися, їм пояснять їхні німецькі господарі. Нам не потрібна місцева інтелігенція, нам потрібні слухняні робочі руки». Він розглядав грамотність місцевих жителів як пряму загрозу безпеці Рейху, здатну породити лідерів опору.
Гітлер беззастережно схвалив дії Коха щодо закриття навчальних закладів, заявивши, що вища освіта для слов’ян, на думку фюрера, — «інструмент, який вони рано чи пізно обернуть проти нас».
Після наради 19 травня 1943 року Гітлер наділив Коха надзвичайними повноваженнями в Рейхскомісаріаті Україна. Це призвело до посилення каральних операцій, форсованого вивезення населення до Німеччини та повного знищення надій українських колабораціоністів на створення квазідержави під протекторатом Третього рейху.
У «Політичному щоденнику» Альфреда Розенберга, який довгі роки вважався загубленим і був повністю виявлений лише у 2013 році, цій темі приділено багато уваги. Безцінний документ лише підтверджує добре відомі аспекти.
Запис від 11 травня 1943 року: «Кох заявляє, що в Україні немає ніякої національної субстанції, а є лише расово неповноцінний «сброд», який розуміє тільки батіг. Він хвалиться, що закрив школи й інститути, щоб вони [українці] не могли організувати опір. Але реальність така, що своєю тупою жорстокістю він сам виштовхує населення в ліси до партизан. Партизанський рух в Україні зростає пропорційно дурості та насильству Коха».
Запис від травня 1943 року: «Кох вважає, що українське населення повинно вміти лише рахувати до ста і читати дорожні знаки. Його укази про заборону освіти — це тріумф примітивного колоніалізму. Не можна вимагати від людей тотальної праці на благо Рейху, водночас офіційно називаючи їх недолюдьми та закриваючи останні медичні заклади. Це не політика, це руйнування державного апарату, який я намагаюся побудувати».
Запис від 24 травня 1943 року: «Розмова у фюрера показала, що Борман повністю опанував його думки щодо східного питання. Фюрер погодився з Кохом, що східні території — це просто об’єкт колонізації та постачання. Мої аргументи про те, що нам потрібно залучити частину населення на свій бік, щоб розбити Москву, були відкинуті. Фюрер заявив, що на Сході не повинно бути жодних поступок місцевим націоналізмам, а жорстка рука Коха — це єдиний спосіб викачати з України те, що необхідно Рейху для перемоги».
«Мені було прямо сказано, що політика на Сході не повинна бути «м’якою». Фюрер бачить у моїх концепціях надмірний інтелектуалізм і нерозуміння законів расової боротьби. Кох тріумфує. Його руйнівна лінія отримала найвище схвалення, і наслідки для спільної справи будуть катастрофічними».
Ці фрагменти показують, що Розенберг не був гуманістом — його метою залишалося знищення СРСР і підкорення територій. Однак його «політичний» підхід (використовувати українців проти росіян) зазнав краху перед «біологічним» підходом Гітлера і Коха (тотальне поневолення і знищення). У щоденнику Розенберг постає як кабінетний ідеолог, який усвідомлює, що жорсткі методи Коха ведуть Німеччину до партизанської війни та поразки, але нічого не може з цим вдіяти через фанатизм Гітлера.
У «Політичному щоденнику» Альфреда Розенберга згадки про Україну зустрічаються протягом усіх воєнних років. Його записи чітко відображають еволюцію його поглядів: від довоєнних планів використовувати українців для руйнування СРСР до відчаю від того, як розруха і жорсткість Еріха Коха знищували ці плани.
Запис від 2 квітня 1941 року: «Натомість колишньої Московії ми маємо створити потужний санітарний кордон. В Україні нам слід почати з культурних справ; там ми мали б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві тощо, щоб створити постійну противагу Москві».
Запис від червня 1942 року: «Київ справляє враження величезного, але занедбаного міста. Будинки виглядають так, ніби їх не ремонтували десятиліттями. Це пам’ятник безсиллю комуністичного режиму... Однак потенціал цієї землі колосальний. Наше завдання — навести тут німецький порядок, але Кох і його люди перетворюють управління на примітивний грабіж, відштовхуючи тих, хто міг би стати нашими робочими руками».
Запис від 14 грудня 1942 року: «Україна має годувати Рейх. Але якщо ми будемо лише силою відбирати зерно, спалювати села за непокору та не давати селянам жодної надії, ми отримаємо пустелю, охоплену повстаннями, замість сировинної бази».
У щоденниках Розенберг висловлював невдоволення тим, що Гітлер у 1939 році дозволив Угорщині окупувати Карпатську Україну, яка проголосила незалежність. Він бачив у цьому тактичну помилку, що підірвала довіру до Берліна: «Передача Карпатської України угорцям була помилкою фюрера. Ми втратили шанс створити невеликий плацдарм, який показав би всім українцям, що Німеччина готова підтримувати їхні національні прагнення проти Москви та Польщі. Ми пожертвували довгостроковою стратегією заради миттєвого спокою наших союзників-угорців».
Запис від січня 1944 року: «Методи, якими Заукель [генеральний уповноважений з використання робочої сили] і Кох проводили мобілізацію людей в Україні, перевершили за жорстокістю найгірші приклади работоргівлі. Чоловіків і жінок ловили на вулицях, заганяли у вагони для худоби. У підсумку ми отримали мільйони озлоблених людей усередині Рейху і тотальну ненависть на місцях. Усе, що я намагався побудувати через політичну довіру, було розтоптано дикою гонитвою за живим товаром».
Значну увагу у своєму щоденнику та робочих меморандумах Окупаційного міністерства Розенберг приділяв ОУН, Степану Бандері та Андрію Мельнику. Його ставлення до них коливалося між спробами використати їх в інтересах Третього рейху та роздратуванням через їхню «некерованість»: «Група Бандери у Львові влаштувала небезпечну провокацію, самовільно проголосивши «Українську державу». Це безвідповідальне дитяче витівництво руйнує наші масштабні плани. Замість керованого процесу ми отримали хаос. Бандера та його люди поводяться так, ніби вони завоювали цю землю, а не Вермахт. Ми не можемо дозволити місцевим змовникам диктувати умови Великій Німеччині. Фюрер розпорядився негайно ліквідувати цей «уряд», а самого Бандеру ізолювати».
«Бандера — це типовий продукт підпілля, фанатик, позбавлений державного мислення. Його емісари тероризують не тільки лояльне населення, але й знищують прихильників Мельника. Ця внутрішня різанина серед українців показує їхню політичну незрілість. Методи Бандери — змови, вбивства з-за рогу, тоталітарні гасла — надто нагадують більшовицькі методи. Працювати з ним як з державним партнером неможливо».
До лідера ОУН(м) Андрія Мельника Розенберг ставився з набагато більшою симпатією. Полковник Мельник здавався йому респектабельним військовим, схильним до компромісів, через якого можна було б керувати українським рухом: «Мельник і його крило являють собою набагато поміркованішу і розумнішу силу. Мельник — колишній офіцер, він розуміє і поважає авторитет німецької армії. «Його меморандуми, які він надсилає до мого міністерства, містять слушні пропозиції щодо боротьби з більшовизмом та облаштування краю».
«Однак боягузтво Еріха Коха і тупість поліції, яка гребе всіх українців під одну гребінку, руйнують цей міст. Арешти прихильників Мельника в Києві — це колосальна політична помилка, яка позбавляє нас останніх розумних союзників на Сході».
У період жорсткого протистояння з рейхскомісаром Еріхом Кохом Розенберг використовував звернення українських націоналістів (зокрема, протести Мельника проти закриття шкіл і вивезення людей до Німеччини) як аргумент у суперечках з Гітлером: «Я отримав черговий меморандум від українських кіл [групи Мельника], де вони прямо пишуть: німецька політика в Україні перетворює потенційних друзів на смертельних ворогів».
«Вони попереджають, що якщо ми продовжимо діяти методами Коха, молодь піде в ліси до Бандери або до радянських партизанів. Я показав ці документи в Ставці, але Борман назвав їх «скаргами недолюдей», а Фюрер лише відмахнувся. Ми самі штовхаємо поміркованих мельниківців на шлях терору, який уже обрав Бандера».
Радянська політична карикатура Бориса Єфімова, створена у 1936 році
Коли фронт рушив на захід, Розенберг кардинально змінив риторику. Наприкінці 1944 року з його ініціативи Бандера та Мельник були випущені з концтабору Заксенхаузен для створення Українського національного комітету. У цей період Розенберг визнавав: «Ми втратили роки, намагаючись придушити те, що мали очолити. Тепер, коли ворог стоїть біля воріт Рейху, ми змушені домовлятися з тими самими Бандерою та Мельником, яких наші спецслужби роками тримали за ґратами. Це запізніле визнання їхньої сили, але час безповоротно втрачено».
240