«Україна повинна визнати 15 лютого днем жертв афганської авантюри московських терористів»

15.02.2025

«1986 року варєнніков вихвалявся Білозіру, що 50 відсотків воїнів–„інтернаціоналістів” в Афганістані є українцями, а половина з них — галичани. На що Ігор обурливо не побоявся „великому” російському воєводі сказати: „Ви ж знищуєте українських хлопців, цвіт нашої нації!” Усі від почутого аж заціпеніли. Але все минулося... Генерал вдав, що не почув”. На нікому не потрібній війні виступала ”Ватра” Ігоря Білозіра. Довелося робити це в найбільш гарячих точках, куди ніхто ніколи з артистів колишнього срср не навідувався, та й концертів ватрівчани дали вдвічі більше від запланованих. "Для Ігоря гріховна афганська війна назавжди залишалася незагоєною раною. Казав, що настане той час, коли її учасники викидатимуть медалі й ордени, як це робили американські солдати після війни у В’єтнамі...” Війна в Афганістані — повномасштабний збройний конфлікт–агресія радянського союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і радянського союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів кдб срср на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну „обмеженого контингенту” радянської армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. В результаті цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і срср) близько 1,5 млн або 10 відсотків з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними срср, становили близько 15 тисяч військовослужбовців. Через горнило радянсько–афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних за роки „афганської” війни звання герой радянського союзу, було 11 українців. Щоб підтримати бойовий дух воїнів–інтернаціоналістів за вказівкою комуністичної партії до Афганістану почали наказово–примусово відряджати артистів радянської естради. На нікому не потрібній війні виступала й ”Ватра” Ігоря Білозіра. Довелося робити це в найбільш гарячих точках, куди ніхто ніколи з артистів колишнього срср не навідувався, та й концертів ватрівчани дали вдвічі більше від запланованих. 1986 року ВІА „Ватра” на запрошення центрального будинку радянської армії (саме там ватрівчани перед виїздом до Кабула давали концерт для спецкомісії, яка приїжджала до Львова і затверджувала репертуар) провів майже 30 концертів для воїнів обмеженого військового контингенту, які виконували інтернаціональний обов’язок. Війна вносила свої корективи, із „затвердженого” майже нічого не виконувалося. По приїзді в столицю Афганістану колектив дізнався, що солістці ансамблю Оксані Білозір присвоєно звання заслуженої артистки урср. „До Кабула дісталися рейсовим „ТУ–154” з Ташкента, — ділився своїми спогадами про той складний час Ігор Білозір. — З перших же зустрічей, розмов відчули, що кожному (а нас було дванадцятеро) належить підтягтись, зосередитись. Перед молодими бійцями, які збагнули високий сенс боротьби і життя, настроюєшся на абсолютну правдивість, відвертість, коли і усмішка, і слово, і пісня линуть з глибини серця, коли жоден жест не фальшивий. Інакше тебе й не приймуть, не зрозуміють, бо ж бачать не так служителя муз, як посланця рідного краю. Це, може, той унікальний випадок, коли аудиторія найперше виховує тебе, а вже потім ти впливаєш на неї. Між нами і слухачами виникав не просто творчий контакт — духовна спільність. Для нашого ока, звиклого до зеленого Прикарпаття, афганський пейзаж — суворий, екзотичний. Високі скелясті гори з глибокими ущелинами, шапками вічних снігів. Хоч нам жартома казали, що ми „прихопили з собою львівську (себто „помірну”) погоду”, температура трималася в межах плюс 45 градусів, а спека майже не відчувалася. Нас періодично обвівав „афганець” — різкий раптовий вітер, що просто жбурляє пересушеним на скелях повітрям, змішаним із дрібнесеньким піском. Призвичаїтись, звісно, можна, але як співати? І все ж співали, зокрема, і на „біс”. З Кабула на бронетранспортерах рушили в Джабаль–Усурач і Чірікар, де теж були першими радянськими артистами. Вже в дорозі з Чірікара в Баграм на наших очах звичайний автобус з афганськими селянами підірвався на міні. Довкола великої воронки лежали в безладі якісь вбогі речі, тапочки — дорослих і дітей. „Духи” воюють проти власного мирного населення. Всього провели три десятки концертів, кожен пам’ятний по–своєму”. „Перший раз в Афганістані страшнувато було, але зібралися і концерти пройшли відповідально, — визнавав бас–гітарист „Ватри” Анатолій Войтюк Анатолій Войтюк. — Так хотілося усім нашим хлопцям догодити. Не забуду нашу зустріч з валентином варєнніковим, якого Ігор знав ще зі Львова, з тих часів, коли він був командувачем ПрикВО. А в Афганістані генерал обіймав посаду першого заступника начальника Генерального штабу збройних сил срср. Так ось варєнніков вихвалявся Білозіру, що 50 відсотків воїнів–„інтернаціоналістів” в Афганістані є українцями, а половина з них — галичани. На що Ігор обурливо не побоявся „великому” російському воєводі сказати: „Ви ж знищуєте українських хлопців, цвіт нашої нації!” Усі від почутого аж заціпеніли. Але все минулося... Генерал вдав, що не почув”. ”Літали на концерти вертольотом, а поруч ще два супроводжували нас з метою прикриття. Базувалися завше в Кабулі — каже Мар’ян Шуневич марян шуневич. — Ігор щодо творчості, колективу був безкомпромісний. Чого хотів, завжди досягав. У досягненні мети для нього не існувало ні влади, ні авторитетів, ні їхньої комуністичної моралі. Влада ніколи не допомагала йому, навпаки, завжди шкодила. Він ніколи не писав на замовлення, ніколи не вислужувався, не гнув спини. Це для нього було гидко. Ігоря вставити в рамки ніхто не міг. А будь–яка непокірливість викликала чергові догани”. „Ватра” познайомилася з багатьма земляками, хтось просив передати якусь вісточку від себе, хтось хотів автограф отримати, а були й ті, з ким ми приятелювали довгі роки, — говорить гітарист ансамблю Андрій Береза Andrij Bereza. — Один з них Ігор Герич — хірург від Бога, розумна і добра людина. З ним перший познайомився я. Було це на військовій базі у селищі Газні. Я стояв біля казарми і палив сигарету. До мене підійшов чоловік у формі (на цій війні солдати ходили без погонів, адже душманам платили за кожного вбитого солдата, а за офіцера — сума значно збільшувалася, тому прийняли таке рішення). Почали розмовляти. Першим заговорив незнайомець: „Як там у Львові?” „Та все ніби добре”, — кажу. „А де мешкаєш?” „Недалеко від Винниківського базару”. „А можеш моїй дівчині занести листа?” Звісно, що занесу. Ми у проханнях не відмовляли нікому. Як виявилося, тим солдатом був офіцер–медик, якого призвали після закінчення Львівського медичного інституту Ігор Герич. Служив він у загоні спеціального призначення. І довелося йому пройти жахливе пекло тієї нікому не потрібної війни. Ігор запросив усіх ватрівчан на чай у свій медичний намет. Благо, хтось мав тоді відеокамеру і збереглося з тих пір єдине відео від нашого перебування в Афганістані”. Молодий військовий (з примусу наказово став ним, вчився і мріяв завжди приносити радість людям в мирі та спокої) лікар Ігор Герич надсилав в рідні краї задушевні та щемливі листи своїй нареченій. „Якось він написав, що в них в бойових умовах, виступала львівська „Ватра” Ігоря Білозіра, — розповідає Олена Герич. — Усі тоді мали величезну радість, особливу віддушину. Незабутні хвилини щастя подарували наші земляки кожному з молодих воїнів. Бодай на мить вони могли забути про пекло і насолоджуватися мирними українськими піснями. Для Ігоря гріховна афганська війна назавжди залишалася незагоєною раною. Казав, що настане той час, коли її учасники викидатимуть медалі й ордени, як це робили американські солдати після війни у В’єтнамі...”

231

Оригінальна стаття: ФБ-сторінка Михайла Маслія

Всі новини країни Україна

Всі матеріали розділу Мистецтво

Інші матеріали розділуМистецтво:

Дмитро Гнатюк: спогади та уривки з інтерв'ю

656

On March 28, 2025, Ukraine marks the 100th anniversary of the birth of the legendary opera singer Dmytro Hnatyuk (1925–2016)

70 років відзначає українська письменниця - Леся Вороніна

222

Famous Ukrainian writer, journalist and translator Lesia Voronina (real name: Olena Anastasievna Voronina) celebrates her 70th birthday.

Музична спадщина Володимира Івасюка живе у голосах молоді

195

Volodymyr Ivasyuk (March 4, 1949 – April 27, 1979) was a distinguished Ukrainian composer, poet, and musician, best known as the creator of the iconic song Chervona Ruta.

Назар Савко опублікував у своєму фб-профілі унікальне фото: Василь Зінкевич... Лютий 1972року... Йде запис телевізійного шоу "Алло, ми шукаєм таланти" у мармуровій залі Чернівецького універу

236

У 1972 році програму закрили, проте в 1986-му вона знову стала виходити в ефір

17 березня — різдво Антоніни Маренич! Михайло Маслій про історію народження однієї з найвідоміших пісень тріо Мареничів «Тиша навкруги»

150

Напевно, щось велике треба мати, Щоб змусить тишу людям заспівать!

7 млн переглядів: музична композиція “Чи разом” співачки Кola cтала однією з найпопулярніших українських пісень на youtube

510

Інтелектуальний стриптиз та симулякр Аліни Паш. Завдяки скандалу, мало хто звернув увагу на текст пісні

927

«Віче формувало код етнічних спільнот». Можливо, вперше в історії жаргон культурології став рядками естрадної пісні.