© Atelier du Laurier Rouge
Девід Гокні належить до тих митців, чия популярність ніколи не була лише музейною. Його басейни, каліфорнійське світло, портрети друзів, йоркширські пейзажі та пізні iPad-малюнки давно стали частиною візуальної культури, яку впізнають навіть ті, хто рідко ходить до галерей. Британський художник, графік, фотограф і сценограф народився 1937 року в Бредфорді. Після навчання у Bradford College of Art та Royal College of Art у Лондоні він швидко став одним із найпомітніших представників британського поп-арту. Водночас Гокні ніколи не залишався в межах одного стилю: він працював із живописом, гравюрою, фотографією, фотоколажем, сценографією, відео, цифровим малюнком і технологіями iPad.
Саме ця здатність постійно змінювати інструменти, не втрачаючи власної інтонації, зробила його однією з ключових постатей мистецтва другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Для одних критиків Гокні був художником радості, кольору й безпосереднього погляду. Для інших — митцем, який іноді надто охоче перетворював власний стиль на впізнаваний бренд.Нова хвиля уваги до Гокні посилилася після великої паризької ретроспективи David Hockney 25 у Fondation Louis Vuitton. Виставка об’єднала понад 400 робіт, створених упродовж семи десятиліть, і показала художника не як автора однієї епохи, а як митця, який однаково вільно почувався і в живописі, і в цифровому середовищі.
Atelier du Laurier Rouge
Британський арт-критик Джонатан Джонс у The Guardian сприйняв цю ретроспективу як тріумф життєлюбства. На його думку, Гокні належить до тих художників, які здатні переконати глядача, що світ досі вартий уважного й захопленого погляду. У рецензії на виставку "David Hockney 25 review", він написав: «Я неодноразово плакав під час цієї виставки». На його думку, мистецтво Гокні нагадує людям про красу життя і здатність дивуватися світу навіть у похилому віці. Він характеризує художника як митця, який «змінює світ самим способом бачення».
Французька преса також наголошувала на особливому зв’язку Гокні з традицією Матісса, Боннара й Моне — художників, для яких колір був не лише формальним засобом, а способом мислення. Однак репутація Гокні завжди існувала між любов’ю публіки й сумнівами частини критики. Рецензії на його великі пейзажні цикли неодноразово були стриманішими: критики дорікали йому повторюваністю, надмірною декоративністю та браком драматичної напруги. Ще різкіше частина оглядачів поставилася до immersive-проєктів, де роботи Гокні перетворювалися на масштабні цифрові проєкції. Для прихильників це був доказ відкритості художника до нових форм. Для опонентів — приклад того, як музейне мистецтво ризикує перетворитися на видовищний атракціон. Оглядачка The Guardian Лора Каммінг у рецензії "David Hockney: A Bigger Picture – review" ( 2012) писала : «Виставка "David Hockney: A Bigger Picture" сяє яскравими барвами, вражає своїм масштабом і сповнена майже святкової життєрадісності. Водночас вона видається багатослівною, химерно яскравою та повторюваною».
Попри ці суперечки, саме вони й пояснюють вагу Гокні. Він залишався художником, навколо якого було неможливо досягти повної згоди. Його любили за ясність і колір, критикували за доступність і декоративність, цінували за технічну цікавість і дорікали за самоповторення. Але навіть критики визнавали: він зумів зробити питання бачення центральною темою своєї творчості. Гокні не просто малював басейни, дерева, кімнати чи друзів. Він раз за разом перевіряв, як саме людина дивиться на світ — одним оком чи двома, крізь фотографію чи живопис, із пам’яті чи з натури, на папері чи на екрані планшета. У цьому сенсі його творчість була не втечею від сучасності, а постійним експериментом із нею.
Artist David Hockney Has Died
David Hockney is one of those rare artists whose appeal has never been confined to museum walls. His swimming pools, California light, portraits of friends, Yorkshire landscapes and later iPad drawings have long become part of global visual culture, instantly recognisable even to those who seldom visit galleries. The British painter, printmaker, photographer and stage designer was born in Bradford in 1937. After studying at Bradford College of Art and the Royal College of Art in London, he quickly emerged as one of the leading figures of British Pop Art. Yet Hockney has never allowed himself to be defined by a single artistic movement. Throughout his career, he has worked across painting, printmaking, photography, photomontage, stage design, video, digital drawing and, more recently, iPad-based technologies, constantly pushing the boundaries of artistic expression.
It was this ability to constantly reinvent his artistic tools without ever losing his distinctive voice that established David Hockney as one of the defining figures of late twentieth- and early twenty-first-century art. To some critics, he was a painter of joy, colour and an unfiltered way of seeing the world. To others, he was an artist who at times seemed all too willing to turn his signature aesthetic into a recognisable brand. A renewed wave of interest in Hockney followed the landmark retrospective David Hockney 25 at the Fondation Louis Vuitton in Paris. Bringing together more than 400 works spanning seven decades, the exhibition presented him not simply as an artist of a particular era, but as a creator equally at home in traditional painting and the digital realm, underscoring his lifelong commitment to experimentation and innovation. British art critic Jonathan Jones, writing in The Guardian, hailed the retrospective as a celebration of vitality and the enduring joy of looking. In his view, David Hockney belongs to that rare group of artists capable of persuading viewers that the world remains worthy of close attention and genuine wonder. In his review, David Hockney 25 review, Jones wrote: “I cried several times during this exhibition.” He argued that Hockney’s work serves as a reminder of life’s beauty and of the human capacity to remain curious and astonished by the world even in old age. Jones ultimately described the artist as someone who “changes the world by the way he sees it.”
The French press likewise highlighted Hockney’s close affinity with the artistic legacy of Henri Matisse, Pierre Bonnard and Claude Monet — painters for whom colour was not merely a formal device but a way of thinking and interpreting the world. Yet Hockney’s reputation has always occupied a space between widespread public admiration and the reservations of parts of the critical establishment. Reviews of his large-scale landscape cycles were often more measured, with some critics accusing him of repetition, excessive decorative flourish and a lack of dramatic tension. Even sharper criticism was directed at immersive exhibitions in which Hockney’s works were transformed into monumental digital projections. Admirers saw these projects as evidence of the artist’s willingness to embrace new forms and technologies; detractors argued that they illustrated the risk of museum art being reduced to spectacle. Reviewing David Hockney: A Bigger Picture in 2012, The Guardian’s Laura Cumming observed: “David Hockney: A Bigger Picture blazes with colour, impresses through its sheer scale and radiates an almost festive exuberance. At the same time, it can feel verbose, strangely garish and repetitive.”
1871